Легеня
Листування
Личити, годитися
Любимий, улюблений
Людина, чоловік
Легеня. Іменник легеня належить до І відміни і з огляду на це в родовому відмінку множини має закінчуватися на чисту основу (легень). «При запаленні легень, туберкульозі та інших легеневих інфекційних захворюваннях плівка може ушкоджуватися». «Неабияку роль… відіграють і дихальні вправи, завдяки яким із легень виходить застійне повітря». «Дихальна поверхня легень у 75—78 раз перевищує поверхню нашого тіла». (З підручника.)
Проте останнім часом поширився варіант із закінченням, властивим іменникам чоловічого роду, — легенів. «В іншому разі, мабуть, запалення легенів схопив би, а тут відбулись самими дрижаками, ніхто навіть і нежитю не нажив, — от що значить бути в польоті, тримати нерви в кулаці». «Наче з вентилятора, війнуло звідти на бійців тяжким перегорілим повітрям, немов видихнутим з єдиних людських легенів». (З творів О. Гончара.) «Рятування отари дорого обійшлося старому Шакірові. Важке запалення легенів звалило його на третій день». (З. Тулуб.) «Ми так кричали, наче від сили наших легенів залежав спокій цілого світу». (Г. Хоткевич.)
Отже, можна сказати: запалення легень і запалення легенів.
Листування. Означає два поняття. Насамперед так називають обмін листами між особами чи установами. «Макаренко писав, що дуже зайнятий роботою і не має часу на листуванням. (М. Трублаїні.) «Вася підтримував листування з багатьма бійцями і офіцерами, які вибували з роти до госпіталів». (О. Гончар.)
Друге значення слова листування — сукупність, зібрання листів, кимось написаних і одержаних. «Коли ми відбили позаторік наші маєтки у Рутського, потрапив до мене біскупський архів. Там і таємні папські булли, і листування з Ватиканом отців-єзуїтів». (З. Тулуб.) «Довженко залишив нам у спадщину десяток кіноповістей, повість «Зачарована Десна», низку оповідань, статті, багато листування». (З журналу.)
Уживання деякими мовцями в значенні листування слова «переписна» слід вважати небажаним. Наведення в «Словнику української мови» слова «переписна» з позначкою «рідко» (т. VI, с. 248), ілюстрованого кількома прикладами, не дає ще серйозної підстави переглянути цю стилістичну настанову. Якщо раніше воно й вживалося (між іншим, у «Словарі» Б. Грінченка його не зафіксовано), то в сучасній українській літературній мові як нормативне це слово не сприймається.
Личити, годитися. Слово личити найчастіше вживається в значенні «пасувати до зовнішності людини». «Вбрання було підібрано вибагливо, зі смаком і явно личило їй». (О. Гончар.)
Друге значення слова личити — «пристойно, відповідно до становища, характеру чинити». «…Ви така юна — бездушність вам просто не личить». «В такий час і генералові личило б повеселитися з усіма, пожартувати так, як він умів: незважаючи на ранги, з демократичним перцем. Але зараз це, видно, було не час…» (О. Гончар.) «Хто тут тебе поставив за пророка? Прилюдно жінці личило б мовчати». (Леся Українка.)
Часом слово личити вживають як безособове в застиглій формі 3-ї особи однини — у значенні «як повинно бути», «як належить». «Він ішов мовчки, не поспішаючи, спокійно і поважно, як і личить хазяїнові Дніпрового берега». (О. Донченко.) «А й те сказати: я вже дівка, мені вісімнадцятий пішов, а в мене ще нічогісінько немає, — ні рушників, ні спідниці такої, як личить, ні керсетки нової». (Панас Мирний.)
У значенні «як належить» літературна мова знає також слово годитися. «Най добрі люди розсудять, чи годиться кидати жінку, ламати те, що піп зв'язав…» (М. Коцюбинський.) «П е ч е р и ц я [до Храпка]: …Всю сім'ю вашу люблю… Чого ж мені, сторонньому, та поміж вас мішатись?.. Збивати бучу, сіяти розладдя… Не годиться! Не пристало… Ні — мовчатиму краще». (Панас Мирний.) «[М а к с и м]: Уже тепер годі за вас підставляти шию, годі! Буду їсти та пити, та хороше ходити, — звісно, так, як панові вельможному годиться». (Марко Вовчок.)
Чомусь останнім часом в усному мовленні слово личити почали вживати частіше, ніж слово годитися (в спільному значенні). Спостерігаємо це і в художній літературі, хоча в деяких контекстах, безперечно, краще було б ужити останнє. «Як і личить добрій господарці, Галя ще й курей та качок розвела…» (О. Гончар.) Замість дієслова личить тут, мабуть, доцільніше було вжити дієслово годиться.
Любимий, улюблений. Любимий — той, що користується чиєюсь любов'ю, викликає в когось почуття любові. На відміну від улюблений, любимий (будучи взагалі не дуже поширеним словом) здебільшого вживається в сполученні зі словами, що виражають одиничне поняття (батьківщина, мати, батько та ін.): Любиму Вітчизну топтати не дам Кривавим, підступним і злим ворогам. (М. Бажан.)
Частіше в сучасній літературній мові вживані синоніми слова любимий — любий, милий, у відповідному контексті — коханий.
Дуже рідко натрапляємо в нашій мові на вживання слова любимий у значенні не прикметника, а дієприкметника з залежним від нього додатком в орудному відмінку (любимий — к и м?). Наприклад: «…Не знала добре й сама, чого плаче, але почувала, як їй легшає від цього на душі, наче половину горя, її дівочих кривд по-сестринськи брала, переймала зараз на себе оця ніжна, оця любима нею з дитинства акація — біла колюча королева півдня». (О. Гончар.) Оскільки в українській мові дієприкметникам не властива така форма (на -мий), то й конструкція ця не продуктивна.
Інколи замість любимий без достатніх підстав вживають слово улюблений (улюблена мати). Та, очевидно, семантико-стилістичне розрізнення цих двох слів ще не набуло нормативної визначеності. Про це свідчать приклади з творів майстрів літератури.
Улюблений — той, кого серед інших найбільше люблять (улюблений герой, улюблена учениця і т. ін.), або те, що найбільше відповідає чиїмось смакам, уподобанням, нахилам (улюблені місця, улюблений колір, улюблена страва). «І на засланні Симиренко не залишає улюбленої справи. В Красноярську він створює чудовий міський парк, що став дендрологічною рідкістю на ввесь Сибір». (В. Дарда.) «Український фольклор був, як відомо, улюбленим предметом наукових дослідів М. Драгоманова». (Ф. Колесса.) «…Сипле сонце барвисті дари на небо, на пустиню, на велику ріку і на кожну дрібную-дрібницю своєї улюбленої країни». (Леся Українка.) «Професор тихо посміхався й ковтав сльози. Він розумів, що учень грає перед ним востаннє улюблений твір». (О. Донченко.)
Інколи замість улюблений вживають любимий: любимий письменник, любимий літературний герой, любимий колір; природніше: улюблений письменник, улюблений літературний герой, улюблений колір, бо саме цьому письменникові, літературному героєві, кольору віддають перевагу перед іншими письменниками, літературними героями, кольорами.
Часом без глибшого знання певних обставин важко визначити, яке саме слово треба вжити — любимий чи улюблений. Наприклад, як сказати: «Жінка одержала листа від свого любимого (чи улюбленого?) сина»? Якщо жінка одержала листа від свого є д и н о г о сина, якого дуже любить, треба вжити слово любимий; слово улюблений слід ужити, якщо у жінки кілька синів і листа вона одержала від того з них, якого любить дужче від інших (тут могло бути й слово найулюбленіший або найбільш улюблений; вищий ступінь порівняння від цього слова практично майже не вживається, його функцію виконує звичайний ступінь — улюблений).
Людина, чоловік. У практиці сучасної мови слова людина і чоловік нерідко виступають як синоніми, проте семантичне ототожнення їх не завжди можна виправдати, оскільки кожне з цих слів має певні особливості.
Слово людина найчастіше вживається у значенні «жива істота, якій властиві мислення, мова та здатність створювати й використовувати знаряддя в процесі суспільної праці».
Ти знаєш, друже мій,
Що вся краса і велич вся природи —
Лише алмазні сходи, по яких
У височінь людина йде невтомна,
Що наша воля цей прекрасний цвіт
Зробити хоче, може, зробить кращим
У сто разів, у міліон разів.
(М. Рильський.)
«Довге життя серед природи, звичка до самотності, до споглядання, без сумніву, впливають на людину, надаючи їй рис» які не властиві жителю шумливого міста з його динамічним напруженим пульсом життя і з особливим станом завжди збуджених нервів. Жителі великих міст здаються більш яскравими» духовно свіжішими» але найдовші віком люди — садівники й пасічники». (О. Довженко.)
У значенні «носій найкращих моральних та інтелектуальних якостей» вживається тільки слово людина: «Людина — це звучить гордо» ; «Про нашого вчителя можна сказати» що це Людина з великої літери». У такому значенні вжити слово чоловік замість людина не можна.
Навпаки» тільки слово чоловік можна сполучати з кількісним числівником» наприклад: «До кімнати увійшло п'ять чоловік», а не «п'ять людей» (коли змінити звичайний порядок слів, тобто коли поставити кількісний числівник після слова чоловік, то словосполучення типу «чоловік п'ять» виражатиме неточність, приблизність твердження). Те саме стосується числівників неозначених: «До кімнати увійшло кілька (декілька, кільканадцять, кількадесят) чоловік», а не «декілька людей». Зате збірні числівники двоє, троє, четверо, семеро, тридцятеро сполучаються тільки зі словом люди (збірні числівники можуть виступати і без слова люди, яке при цьому мають на увазі). Наприклад: «До кімнати увійшло троє людей». — «До кімнати увійшло троє».
Із словом люди сполучаються також дробові числівники» коли йдеться про масу людей» гурт, колектив: «Половина людей поїхала на роботу в село» (або «Половина поїхала на роботу в село»).
Проте часом, коли йдеться про якісь властивості, особливості людини, у певному значенні слова людина і чоловік уживаються паралельно: «Він людина порядна» — «Він чоловік порядний» (зрозуміло, що про жінку в такому разі кажуть людина: «Вона людина порядна»). «Примар апатично кліпнув очима, а писар, настовбурчивши вуса та вирячивши котячі очі, зігнувся так, що робив враження людини, в котрої від страшного болю втягло назад живіт». (М. Коцюбинський.) «Охоронець пильно глянув на Дороша і, вирішивши» очевидно» що ця людина цілком заслуговує на довір'я, крикнув комусь у двір» щоб відкрили ворота». (Григорій Тютюнник.) «Не той чоловік вбогий» що багатства стратив, а той, що не дбає ні об чім, що йому нічого не маниться». (Марко Вовчок.)
Вживання слова чоловік, а не людина, часто підкреслює, що йдеться про особу чоловічої статі. Порівн.: «Більше за всіх кричав чоловік у фуфайці, підперезаний кулеметною стрічкою». (Григорій Тютюнник.) Якби тут ужити слово людина, то не можна було б зрозуміти, про кого йде мова — про чоловіка чи про жінку: «Більше за всіх кричала людина у фуфайці, підперезана кулеметною стрічкою». Або коли в реченні «Декотрі чоловіки дов'язували снопи, декотрі рушили до панського лану». (І. Нечуй-Левицький.) вжити слово люди, можна було б подумати, що в цій роботі брали участь і жінки, або навіть що її виконували самі лише жінки.
Слово чоловік виступає також як синонім розмовного «дядько»: «Старшина, здоровий гарний чоловік, стояв біля стола та все засукував рукави своєї защібнутої на гаплики свитки, неначе збиравсь до якоїсь роботи». (М. Коцюбинський.) «У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко виголеним лицем». (Панас Мирний.) «Аж ось іде [Василь] своєю дорогою, бачить, чоловік віз мішки від вітряка, та вісь йому й уломилась». (Г. Квітка-Основ'яненко.)
Поширеним є вживання слова чоловік у значенні «одружена особа чоловічої статі»: «— От, може, наріжуть землю, тоді інакше заживемо, — світяться очі далекою надією. І жінка стрепенулась од неї, підійшла ближче до чоловіка». (М. Стельмах.) «Гнат увійшов у хату. Олександра з презирством, наче зачіпаючи, глянула на чоловіка». (М. Коцюбинський.)
З мовної практики відомо, що така багатозначність слова чоловік може призвести до смислової двозначності, невиразності. Наприклад, із речення «Чоловік він був добрий, чуйний, уважний» не зрозуміло, чи людина ця була привітною до всіх, чи тільки до дружини.
Зважаючи на все сказане, варто підкреслити, що в більш «точних» стилях мови — науковому і публіцистичному — останнім часом накреслюється тенденція розрізняти слова людина і чоловік, тобто слово чоловік найчастіше виступає на означення одруженої особи і разом із рідкісним словом мужчина — в значенні «особа чоловічої статі»; в решті випадків вживається слово людина. Але в розмовному та в художньому стилях ці слова виступають паралельно.
