Д

Давній
Даний
Дбати, піклуватися, турбуватися
Два, дві, двоє
Де
Декваліфікація
Десь
Дефективний, дефектний
Диктант, диктовка, диктування
Дискваліфікація
Дистанція
Діалектний, діалектологічний
Дільниця, ділянка
Діючий, дійовий
Довгий, тривалий
Доводитися
Додержувати, додержуватися
Докладати (зусиль)
Докоряти
Допомога (з, за)
Дорікати
Досвід, дослід
Дрібний, мілкий
Друг, друзі
Дружний
Дружній
Друкар, друкарка
Дуже
Дякувати

Давній. Прикметник давній означає «старовинний», «такий, що виник або існував у далекому минулому» (фактично він за семантикою в такому разі відповідає слову древній — давня література, давньогрецьке мистецтво, давньоруська мова). «Годі, звісно, шукати в поемі реальної давньої Русі, реального Києва, хоч би й огорнутого в історичний серпанок…» (М. Рильський.) «…Все дивувало в глибині поліських древлянських нетрів: і гнилий звітрений камінь, на якому виростали соснові бори, і мармурове родовище біля Дякової дубини, і лісові каменярні, де, схиливши спини, довбалися красиві засмаглі каменярі — давні нащадки колись вивезених сюди італійців, які давно зріднилися з українцями». (М. Стельмах.)
У фольклорі (казках), народній мові це значення стародавності підсилюється тавтологічним вживанням двох спільнокореневих слів поруч, у сполученні давня давнина. «Як заведено з давньої давнини, угамувавши перший голод, заспівали різних українських пісень…» (З. Тулуб.) «Давня то давнина, а наче вчора діялось». (Марко Вовчок.)
Давній вживають ще на позначення такого, що існувало відносно давно (давня звичка, давні надії, давній приятель). «У вільний час любив Грицько за давньою звичкою, Ще з школи, книжку почитати». (А. Головко.)

Я давній лист в планшеті віднайшов.
Папір пожовк, рядки вже напівстерті.
А він колись приніс таку любов,
Яка мене оберегла від смерті.
(Л. Дмитерко.)

В розлущ з вами, солов'ї Вкраїни,
Так вже серце, що аж сміх бере
З самого себе. Хоч воно й старе,
А в рідний край, як в юність давню, лине.
(М. Рильський.)

Слово давній може також передавати такий відтінок значення, як «колишній»: «З весною ожили давні надії і чутки». (М. Стельмах.) «І зараз, проводжаючи поглядом Лукію, Дорошенко відчуває, як пробуджується в ньому давня до неї ніжність, росте нездійсненна: жага щось повернути, щось повторити — далеке, як молодість, невловиме, як сон». (О. Гончар.)

Співали, як же! Пригадай,
Однолітку і друже давній…
(М. Рильський.)

Чому не зовсім виправдано вживати в цьому розумінні слово старий, наприклад, старий другі Тому що це може спричинитися до двозначності: невідомо, що саме означає словосполучення старий друг — людину, з якою давно, багато років хтось приятелює (протилежне йому — новий друг), чи людину похилого віку (протилежне — молодий друг). Щоб уникнути двозначності, коли йдеться про минуле, варто вжити слово давній, а не старий; коли ж мова йде про вік, — старий.
Неточне вживання цих двох слів досить поширене в усному мовленні. Здебільшого вживають старий там, де мало б бути давній. Та трапляється і навпаки: «На дивані лежала давня, потерта у частих мандрах валізка, а в ній все, що треба в дорогу».
Звичайно, в цьому реченні правильніше було б казати «стара валізка».

Даний. Здебільшого це слово є канцеляризмом, і його варто уникати (лише інколи воно виступає в таких контекстах, де немає змоги його замінити). В реченні у значенні даний можна вжити вказівний займенник цей (замість «на даному підприємстві» — «на цьому підприємстві», замість «у даному разі» — «в цьому разі»).

Дбати, піклуватися, турбуватися. Кожен з цих трьох синонімів має певний семантичний відтінок.
Дбати означає виявляти увагу до когось або чогось, турбуватись про когось або щось. «А Зіна з жахом дивилася на свої тендітні руки, про які вона так особливо дбала, коли мріяла стати музиканткою». (О. Іваненко.)

Шануйте відвагу і пам'ять святу
Бійців, що кайдани порвали,
Вони заплатили життя за мету, —
Про долю прийдешнього дбали.
(М. Нагнибіда.)

«Ви говорите про злидні, а самі думаєте і дбаєте тільки про добробут та розкіш». (М. Стельмах.)
Піклуватися вживають тоді, коли йдеться про особливу турботу про когось або щось, про опіку. Тому здебільшого цe слово зустрічається в контексті, де описується турбота про дітей, старих батьків, хворих людей. «Живучи з нами у великих злиднях, він [батько] зворушливо піклувався про нашу освіту». (С. Васильченко.) «Гнат любив її, жалував, як малу дитину; він не давав їй робити важкої праці, аж Насті спершу трохи чудно було, що про неї так піклуються». (М. Коцюбинський.) «Я сказав: нерозкаяний вільнодумець. Були намагання представити Пушкіна саме як розкаяного грішника. Одним із перших авторів цієї легенди, що поширював її задля добра родини Пушкіна, був той, хто все життя доброзичливо піклувався про арзамаського «Сверчка» і хто відігравав одмітну роль у викупі Шевченка, — Василь Андрійович Жуковський». (М. Рильський.)
Турбуватися має відтінок «непокоїтися», «хвилюватися», «тривожитися». «Чернишеві хотілося підбадьорити хлопця, але він не знав, як це робиться в таких випадках. — Не турбуйтесь, — тільки й сказав він. — Все буде добре». (О. Гончар.) «Тараса Григоровича не можна було пізнати: він метушився з ранку до пізньої ночі і, здається, більше за всіх турбувався, щоб усе вийшло, «як у справжньому театрі». Його одностайно обрали головним режисером та організатором вистави». (З. Тулуб.)
Простежимо вживання дієслів дбати, піклуватися, турбуватися з прийменниками. Як перехідне дієслово дбати в сучасній літературній мові найчастіше виступає із знахідним відмінком іменника (або займенника, субстантивованого прикметника, дієприкметника) і прийменником про. «Всяк правду знає, та не всяк про неї дбає». (Українські народні прислів'я та приказки.) «…Для неї, Для Вітчизни, долав капітан ревучі сорокові широти, і для неї ж він просто, по-буденному дбав про порядок на судні, і вся його оця особиста підтягнутість, тактовність, культурність — це, певне, набувалося передусім ради неї…» (О. Гончар.)

Не вмре поезія, хоч людськість ціла стане
Про їжу тільки дбать, про дух забувши свій:
Потреба вищого бажання в серці встане
І викличе в душі рої забутих мрій.
(В. Самійленко.)

«М і р і а м: … А може, потім зійдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого мало дбали». (Леся Українка.)
Менш поширеною є тепер конструкція «дієслово дбати + прийменник за і знахідний відмінок іменника». Незвичним для літературної мови (тепер такі форми знаходимо тільки в діалектах) є вживання дієслова дбати із знахідним відмінком і прийменником на та з місцевим відмінком і прийменником об.
Дієслово піклуватися найчастіше сполучається в сучасній літературній мові із знахідним відмінком іменника і прийменником про. «Так, це його Домна піклується про його». (М. Коцюбинський.) «Іноді серед перехожих траплялися чоловіки в шинелях, з протигазними сумками на боці… Зустрічні попереджували їх, де в найближчому селі треба чекати «собачника», як обійти комендатуру. Лялі подобалося, що люди перед лицем небезпеки стають дружнішими і піклуються одне про одного ще наче пильніше, ніж раніше». (О. Гончар.)
Рідше дієслово піклуватися вживається із знахідним відмінком і прийменником за. «І тому за командира роти Багіров піклувався далеко більше, ніж за самого себе, ставив на першому місці його, командирову, честь, бо то була честь роти». «За Ясногорську Шовкун піклувався з таким же самозабуттям, як колись за її Юрася»; ще рідше — з прийменником за і орудним відмінком: «…Всі товариші піклуються за тобою». (З творів О. Гончара.) та з орудним без прийменника: «Слава про бессарабського народного месника, який карав панів і піклувався долею бідних, прийшла на одеські береги, принесена рибалками з Кілії, Ізмаїла і Аккермана, заробітчанами з-під Тирасполя, Кишинева й Бендер». (Ю. Смолич.)
У сучасній мові дієслово піклуватися з прийменниками біля, коло в значенні «доглядати» вживається дуже рідко.
Як і дієслова дбати, піклуватися, дієслово турбуватися вживається здебільшого із знахідним відмінком і прийменником про (турбуватися — п р о к о г о? щ о?). «Катруся, дарма що невеличка, бігає, порається, турбується про всіх». (О. Іваненко.) «Гірко та трудно їй приходилося жити. А проте вона… не подавалася — турбувалася й про себе, й про дочку». (Панас Мирний.) Рідше турбуватися сполучається із знахідним відмінком та прийменником за. «Не турбуйся ти за мене, свого серця не печаль». (І. Гончаренко.) «— За харчі не турбуйся. У мене поки що своїх вистачить, — заявив Джмелик, показуючи торбу, що біліла в його руках». (Григорій Тютюнник.) «Турбуюсь я не за домівку, тривожусь я не за куток». (П. Тичина.) Набагато рідше натрапляємо на вживання цього дієслова з орудним відмінком іменника без прийменника (турбуватися — к и м?).
Цікаво зазначити: коли йдеться про турботу, пов'язану з хвилюванням, занепокоєнням, частіше вживають дієслово турбуватися з прийменником за; коли мова йде про увагу до чиїхось потреб, здебільшого матеріальних, про забезпечення комусь певних зручностей, вигод — з прийменником про.

Два, дві, двоє. Коли йдеться про неживі предмети, іменники чоловічого роду вживаються з кількісними, а не кількісно-збірними числівниками. Тому правильно буде сказати: «Вчора я одержала два листи», а не «двоє листів».
Якщо іменник чоловічого роду означає живих істот, здебільшого вживають кількісно-збірний числівник двоє (двоє хлопців, двоє студентів, двоє робітників); коли ж іменник чоловічого роду означає таких високопоставлених у суспільстві осіб, як маршал, академік, професор, кількісно-збірний числівник двоє вживати не бажано. Треба сказати: два маршали, два академіки, два професори, тобто вжити ці слова з кількісними числівниками. Деякі мовознавці вважають, що якби сказати, наприклад, «двоє маршалів», «троє генералів», «четверо академіків», то числівники у формі двоє, троє, четверо вносили б у значення всього словосполучення знижений відтінок.
З іменниками жіночого роду, незалежно від того, що вони означають, — живих істот чи неживі предмети, — вживається тільки одна форма, а саме: кількісний числівник дві (дві жінки, дві лікарки, дві шафи).
Іменники середнього роду, а також іменники двері, ножиці, ворота, які мають лише форму множини, вживаються зі збірними числівниками. Тому можливі форми двоє відер, двоє яєць, двоє дверей, двоє ножиць.
Збірні числівники використовуються не в усіх стилях, а тільки в розмовному, у фольклорі, в мові художніх творів.
А як правильно сказати: «Дівчинці подарували дві ляльки» чи «Дівчинці подарували двох ляльок»?
Лялька — дитяча іграшка, зроблена у вигляді людини, точніше — дитини. Тому, коли цей іменник виступає в сполученні з дієсловами, які виражають значення, що характеризують поведінку, побут, звичаї, особливості людини, в знахідному відмінку вживається форма, спільна з родовим відмінком, наприклад: «Дівчинка викупала, нагодувала і поклала спати двох своїх ляльок». У сполученні з перехідними дієсловами, що виражають дії, які не реалізуються стосовно людини (купити, подарувати, пошити і т. ін.), слово лялька в знахідному відмінку множини відмінюється як іменник, що означає неживий предмет: «Дівчинці купили (подарували) дві ляльки».
Якщо числівник два (а також три, чотири) вживається в сполученні з більше на … або менше на …, то форма знахідного відмінка іменника залежить від значення останнього: коли йдеться про особи, то іменник і числівник мають або форму, спільну з родовим відмінком (більше на двох учнів), або форму, спільну з називним відмінком (більше на два учні). В інших випадках вживається тільки форма, спільна з називним відмінком. Наприклад: «У хлопця в колекції було більше на два жуки, ніж у його сестри».

Де. В українській мові питальний і відносний прислівник де, що означає «в якому місці», може вживатися і в значенні питального й відносного прислівників куди, що означає «в яке місце», «в якому напрямку», і звідки («з якого місця», «з якого боку»).
Найчастіше де в значенні «куди» виступає в реченнях, які мають у своєму складі дієслова, що означають раптове або ніким не помічене, несподіване, таємне зникнення або виникнення: подітися, взятися (в значенні «з'явитися»). «Де поділися ви, голоснії слова…» (Леся Українка.) «Де ти в світі подінешся з малим сиротою?» (Т. Шевченко.)
Проте здебільшого прислівники куди і де (в значенні «куди») вживають паралельно. Порівн. у Т. Шевченка в «Гайдамаках»: «Порай мені ще раз, де дітись з журбою?»; «Єсть у мене діти, та де їх подіти?»; «І хлинули сльози; дрібні-дрібні полилися. Де вони взялися?» І там же: «Куди ж воно ділось? відкіля взялось?»

Декваліфікація. «Втрата особою фахових знань, досвіду». Слово декваліфікація означає, що людина з якихось причину втрачає знання й навички, стає неспроможною виконувати свою роботу чи обов'язки, які вимагають спеціальної теоретичної або практичної підготовки. Наприклад: «Молодому інженерові запропонували роботу не за фахом; погодившись працювати на цьому підприємстві, через кілька років він став би перед фактом декваліфікації.
Слово декваліфікація інколи плутають із словом дискваліфікація (див. нижче), що має інше значення.

Десь. Основне значення — вказувати на невизначеність місця. Часто в українській літературній мові вживається і в значенні «кудись» (деякі вчені вважають, що такі випадки характерні тільки для діалектів).
Десь у значенні «кудись» вказує на те, що напрям дії або зовсім не відомий: «Десь поїхали наші сусіди». «Бувало, Вася зникав десь на цілу ніч у загадкові нічні розшуки і повертався лише вранці, весь общипаний, з розпухлими вухами, і сидів уже не на тому коні, котрим вирушав у похід, а на якійсь кошлатій, нужденній шкапі». (О. Гончар.), або відомий не в деталях: «І думки, мов тіні, сновигають навколо тебе, стрічаються з острахом і наполохано летять десь за річку, за тополю, до того шматка землі, на якому і досі надієшся знайти людяність і щастя». (М. Стельмах.) «Чудові магістралі, очищаючись від барикад, витягуються в далеч, біжать десь за місто, мовби до самого сонця». (О. Гончар.) «Сам поїхав десь далеко, а мене покинув». (Т. Шевченко.)
З відповідними нюансами вживають прислівник десь і в значенні «звідкись», коли вихідний пункт дії не відомий. «Тут саме десь нагодився бригадир», тобто з'явився невідомо звідки. «Десь взялася шура-бура, вона того комарика з дуба здула». (Народна пісня.) Або коли вихідний напрям дії відомий, але не в деталях, а загалом: «До Києва він приїхав десь із півночі» — з якої саме північної області — невідомо». «А разом з тим, десь з глибини» сочились підземні джерела і гасили вогонь». (М. Коцюбинський.) «Останній лист його був десь із Угорщини». «Він родом десь з Тернопільської області». «Здавалось, лейтенант щойно прибув оце десь з південних сонячних країн, густо, раз і назавжди засмалений тамошнім сонцем». (О. Гончар.) «Далеко десь з-понад самого Бугу сірою грудочкою покотився у село заєць…» (М. Стельмах.)

Дефективний, дефектний. Дефективний (з лат. defectivus — недосконалий) виступає як означення, що характеризує людину, яка має якісь фізичні або психічні вади.
Коли йдеться про дітей, психічно неповноцінних, у сучасній педагогічній літературі вживають терміни «розумово відсталі», «аномальні», і тільки в побуті, в усному мовленні говорять «дефективні».
Дефектний — прикметник, утворений від іменника дефект (лат. defectus), що означає ваду, хибу, недолік. Слово дефектний вживається в двох значеннях: «зіпсований, з вадою, неповноцінний» (наприклад: «Дефектними ізоляторами вважаються такі, на яких при накладанні випробної штанги не виникає іскри») і «той, що стосується дефекту» (наприклад: «Даючи механізаторам наряди на ремонт, механік забув скласти дефектну відомість»).
Дефектний вживається як означення тільки до іменників, що називають предмети.

Диктант, диктовка, диктування. Диктант у нас вживається в двох значеннях. Це насамперед відтворений на письмі текст, сприйнятий тим, хто пише, на слух, із уст іншої людини. Наприклад: «Екзаменаційний диктант складався із 120 слів і був не дуже важким». Друге значення слова диктант — «вид навчальної роботи».
Семантично розрізнити значення слова диктант у місцевому відмінку однини й множини можна таким чином: коли йдеться про текст, слово диктант вживають з прийменником у (в) («У його диктанті вчителька знайшла чимало помилок»), коли мають на увазі вид навчальної роботи, вживають прийменник на («На диктанті був присутній директор школи». В такому разі можлива й паралельна конструкція з родовим відмінком — під час диктанту).
Коли ж треба передати процес написання твору, вживають словосполучення під диктовку, а не під диктант. «Листа цього пише під мою диктовку медсестра Ліда…» (О. Гончар.) «Дві дочки [Ламарка] допомагали сліпому батькові: вони збирали і читали йому матеріали, писали під його диктовку». (З журналу.)
У переносному значенні словосполучення під диктовку вживають тоді, коли хочуть показати несамостійність чиїхось дій. Наприклад: «Маріонетковий уряд цієї невеличкої країни робить усе під диктовку своїх хазяїв».
Проте якщо в реченні підкреслюється не спосіб повідомлення тексту, а перебіг процесу повідомлення, вживають віддієслівний іменник диктування, а не диктовка. Наприклад: «Диктування по радіо матеріалів радіотелеграфних агентств тривало півтори години».

Дискваліфікація. «Оголошення когось не гідним або не здатним займати якусь посаду, виконувати певну роботу чи обов'язки через професійну непідготовленість (недостатність знань)», «усунення від обов'язків на знак покарання за якусь провину службового чи морального характеру». Наприклад: «Як останній засіб колектив цеху вирішив порушити клопотання про тимчасову дискваліфікацію бракороба». «Після багаторічної перерви він не міг працювати за високим розрядом, і атестаційна комісія прийняла рішення про дискваліфікацію».
Слово дискваліфікація часто вживається в спортивній термінології, означаючи позбавлення права брати участь у спортивних змаганнях за грубе порушення правил гри, спортивної етики, моральних норм. «Після останнього матчу було оголошено рішення Федерації футболу про дискваліфікацію на півроку двох гравців команди». «Під час змагань було проведено 392 бої, з яких 40 закінчилися дискваліфікацією за порушення правил змагань». (З газети.)
Порівн. із словом декваліфікація.

Дистанція. (Від лат. distantia — «відстань», «проміжок»; «відмінність», «різниця»).
В українській мові вживається як військовий, спортивний і залізничний термін. «Доки очі не звикнуть до гірських умов, старший лейтенант заборонив і собі, і своїм підлеглим визначати дистанцію на око». (О. Гончар.) «А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало». (Остап Вишня. — Стилізація під військову мову з гумористичною настановою). «Біг на дистанцію 100 м». «Це сталося на 5-й дистанції шляху».
У переносному значенні слово дистанція часто вживають для характеристики близькості чи віддаленості людей у спілкуванні. «Стриманий, коректний, підтягнутий, він [художник Григорій Гавриленко] завжди дотримувався певної шанобливої дистанції у стосунках з людьми — таким і запам'ятався». (З журналу.)

Діалектний, діалектологічний. Діалектний — від діалект. Наприклад: діалектні особливості, діалектний наголос, діалектна лексика. «Широкі діалектні угруповання мови народу, до складу яких входять, як правило, різні говори (діалекти), що об'єднуються спільними фонетичними, граматичними і лексичними рисами, звуться діалектними групами». (Ф. Жилко.) «Ми знаємо М. Стельмаха як видатного майстра художнього слова. Особливо щедро він заглиблюється в поетично-фольклорну, усно-розмовну, навіть діалектну стихію української мови, користується складною системою образності». (З журналу.)
Діалектологічний — від діалектологія (галузь мовознавства, яка вивчає місцеві говірки якоїсь мови). Наприклад: діалектологічні дослідження, діалектологічна нарада, діалектологічний атлас. «До діалектографічних і діалектологічних досягнень 20-х років слід віднести, зокрема, ті докладні відомості, що їх у цей час було здобуто відносно східнополіських говорів». (З журналу.) «Адже опріч знання різних діалектів треба мати дуже музикальне вухо, щоб зловити усі одтінки говорів. Це надзвичайно цінний матеріал як етнографічний, так і діалектологічний». (М. Коцюбинський.)

Дільниця, ділянка. Дільницею називають адміністративно самостійний об'єкт або виробничий вузол на будівництві, підприємстві, шахті, залізниці. «— Наші сусіди, — сказав начальник, — потребують допомоги. Чи не могли б ви збільшити видобуток гравію і дати кілька ешелонів для їхньої дільниці?» (І. Багмут.) «Звідки ця несподівана хвиля насунула, звідки хлюпнула буйно й весело? Зимогорова хоче щось пригадати… Але ось уже й вишка. Її дільниця». (О. Донченко.)
Дільниця входить до словосполучення виборча дільниця, що означає територію округу, який об'єднує певну кількість виборців; приміщення, де працює дільнича комісія під час виборчої кампанії. Наприклад: «В день виборів Катя пішла разом з татом і мамою на виборчу дільницю». (Н. Забіла.)
Ділянка — частина поверхні, площі чогось; окрема частина земельної площі, яку використовують з певною метою. «Я будь-яку ділянку прикину вздовж та впоперек на око і скажу, скільки якої породи буде на ній: стільки-то будівельного лісу вийде, а стільки-то хворосту, дровець…» (М. Стельмах.) «— То, може, тебе зобидив хто? Ділянку невірно заміряли в артілі чи трудодень неправильно записали?» (Григір Тютюнник.)
Як військовий термін існує словосполучення ділянка фронту — місце дій якогось військового з'єднання, наприклад: «На інших ділянках фронту від Донецького басейну і до Дніпра бої відбувались з перемінним успіхом». (О. Гончар.)
Ділянка в переносному значенні — галузь якоїсь діяльності. «…Нині застосування електронних цифрових машин розглядається як одна з передових ділянок боротьби за науковий і технічний прогрес». (З журналу.)
Іноді замість слова ділянка неправильно вживають слово дільниця. Отже, слова дільниця і ділянка мають різні, чітко окреслені значення, і плутати їх не слід.

Діючий, дійовий. Персонажа драматургічного твору слід називати дійовою особою, а не «діючою», як це часом дехто робить. «Помилково вбачаючи в п'єсах Островського примітивізм композиції, відсутність драматичної динаміки, наявність великої кількості сцен і епізодичних персонажів, мало пов'язаних з основним змістом п'єс, автор рецензії вважав, проте, що всі ці недоліки компенсуються правдивою характеристикою дійових осіб і справді майстерним зображенням оточення». (М. Гудзій.) «Народ — козацька маса, селянство, міське ремісництво — є активною дійовою особою в опері К. Данькевича». (З журналу.) «Дійові особи: Моя утома. Ниви у червні. Сонце». (М. Коцюбинський.)
Навпаки, навряд чи варто називати армію, яка бере безпосередню участь у воєнних діях, «дійовою». «Листи від сина приходили тепер із дійової армії і були повні турботи за матір».
У сучасній літературній мові правильним вважається словосполучення діюча армія.
Діючий ще означає «функціонуючий», «працюючий» і вживається в літературній мові як означення: діюча модель, діюча людина (та, що діє; порівн.: діюча людина — діяльна, тобто та, що активно діє). «Перед усіма працівниками промисловості та інших галузей народного господарства стоїть завдання — повніше й раціональніше використовувати діюче устаткування». (З журналу.) «Художній смак думаючих, діючих, працюючих людей вводить глибини думки, рівень узагальнень життєвих явищ в критерій художності і відмовляє бездумним, описовим речам у праві називатися художніми». (З журналу.)
Вживати слово діючий у складі дієприкметникового звороту літературна мова уникає: в цьому разі частіше вдаються до описового способу — вживають підрядне означальне речення. Наприклад, перевага надається конструкції речення «Партизанські загони, які діють у цій місцевості, об'єдналися», а не реченню «Партизанські загони, діючі в цій місцевості, об'єдналися».
Замість діючий у таких словосполученнях, як діючий правопис, діюча програма, діюче законодавство тепер у літературній мові частіше вживається чинний (чинний правопис, чинне законодавство).
У значенні «ефективний», «вагомий», «результативний» найчастіше вживається слово дійовий. «Найбільш відчутним і дійовим для Тичини … був вплив … Т. Шевченка». «…З турботи про рідних, про найближчих людей і починається дійова доброта людська». (З журналу.)
Отже, про героїв роману, п'єси, опери, кінофільму слід говорити, що вони дійові особи, а не «діючі особи»; навпаки, армію, яка бере безпосередню участь у воєнних діях, треба називати діючою, а не «дійовою».

Довгий, тривалий. Прикметник довгий дуже часто виступає в сполученні зі словами, що є мірою часу: століття, рік, день, ніч, година, хвилина. «В огні пожару світового минали ночі, довгі дні». (В. Сосюра.) «Враз, наче змовившись, Хома і Маковей метають одночасно. Там! Але ще минають нестерпно довгі секунди, мовби затримуючись на межі життя і смерті, доки під жирним задимленим черевом машини нарешті б'є громовий вибух». «Брели кудись навмання, аж доки в степу наполохала їх скіфська баба, що несподівано виринула з темряви, бовваніючи на невисокій, за довгі віки дощами розмитій могилі». (О. Гончар.) У Лесі Українки:

Вже ж минуло з того часу
Аж три довгі роки,
Як втопилась дівчинонька
У річці глибокій.

Слово довгий може поєднуватися також зі словами час, період та ін. Наприклад: «Ні одного слова не зірвалося ні в кого за довгий час ждання, — кожен, похнюпившись, стояв і мовчав». (Панас Мирний.) Довгий сполучається також зі словами, що позначають абстрактні поняття. «Я дуже втомився, ведучи довгу розмову». (Ю. Яновський.) «Ступив на прибитий пилюкою спориш — і напружено завмер, боячись упасти, бо ломило поперек від довгого непорушного сидіння за баранкою…» (Є. Гуцало.)
Щоб уникнути одноманітності, прикметник довгий інколи можна замінити синонімом. У поєднанні зі словами час, період, строк його варто чергувати із словом тривалий: тривалий час, тривалий період.
Та найчастіше слово тривалий поєднується зі словами, що позначають абстрактні поняття. «В а т у т і н: …Пишіть: боротьба буде важка, завзята, тривала. Братимемо Київ через Букрин. Кістками ляжемо, а прокладемо шлях на Київ». (Л. Дмитерко.) «Душа міста, чим вона снить? Коли відкривається? Чи не в отаке надвечір'я, коли мерехтить, попеліє далеч, чи світлого літнього ранку, коли ти після тривалої розлуки під'їздиш до цього міста, і враз виникне перед тобою за Дніпром, на потойбічних висотах щось майже фантастичне, не суворе, кіптяве, чорне й гуркітливе, а якесь місто-міраж, місто ніжності постане у тихих вранішніх серпанках?» «Шура зітхнула. — Женю, — сказала йому після тривалої паузи, — ви… справжній друг». (З творів О. Гончара.)
«Знову настала тривала мовчанка». (В. Собко.) «Відкриття препаратів тривалої дії дає нові захоплюючі перспективи не тільки для лікування, а й для запобігання багатьом захворюванням». (З журналу.) «У гігієнічному відношенні важливо також нормувати в часі працю дітей та підлітків, пов'язану з тривалим напруженням очей». (З журналу.)
Проте хоч довгий і тривалий — синоніми, останнє слово ніколи не утворює сполучення зі словами, що означають міру часу; не можна сказати «тривалі століття», «тривалі години» і т. ін. Взагалі слово тривалий має вужчу сферу вживання, на ньому лежить відбиток книжності.
У сполученні зі словами, що є мірою часу, прикметник довгий нерідко можна замінити прислівником багато, трохи змінивши речення («Довгі роки віспа була бичем народів світу, і тільки в 1796 р. англійський сільський лікар Дженнер зробив вакцинацію, давши людству зброю проти страшної хвороби» — «Багато років віспа була…»). Найбільш доречно вживати прикметник довгий зі словами століття, рік, година, хвилина, коли треба передати, що цей час тривалий не стільки в абсолютному розумінні, скільки видається таким за певних обставин (напруження, хвилювання, занепокоєння та ін.). Наприклад:

Ця мить була, як довгі роки,
що в серці грозяно сплелись…
Я увійшов. Цілунки, сльози.
Немов з туману довгих літ
я їм приніс крізь чорні грози
жаданий і чудесний світ.
(В. Сосюра.)

«Довгі століття стогнала Африка під ярмом колоніалізму». «Довгі хвилини чекання, і нарешті стало відомо, що операція скінчилася благополучно, життя людини врятовано».

Доводитися. Форма минулого часу доконаного виду цього дієслова — довелося — вживається в кількох значеннях. Слово довелося вказує на те, що дія, виражена дієсловом, сталася не з бажання того, хто її реалізує, а зумовлена якимись обставинами (наказом, побажанням іншої особи, примусом; ситуацією, яка спричинилася до цього, і т. ін.). Наприклад: «Директор інституту не любив заперечень, і аспірантові довелося їхати у відрядження». «Хлопець давно мріяв стати лікарем, але медінституту в їхньому місті не було, а залишити хвору матір він не міг, і довелося вступити до сільськогосподарського».
«Дедалі частіше доводилося транспорту зупинятися на цілий день, щоб дати перепочинок знесиленим коням та людям. І на кожній з зупинок Шевченко малював». (З. Тулуб.)
Крім того, довелося вживають у значенні «мав нагоду», «траплялося» або «пощастило», «мав честь» або «випало», «припало». «Все вищими стають далекі тополі на обрії. Данькові раніш не доводилось бути в Хорлах, і зараз, коли він вперше побачив перед собою гуртик самотніх задумливих тополь ген-ген, на межі землі і неба, — схвилювався так, наче зустрів зненацька в незнайомім краю когось знайомого з дитинства, когось до болю рідного — матір або сестер». (О. Гончар.) «І мені, малому, не раз довелось (траплялось. — Є. Ч.) за титаря плакать. І ніхто не бачив, що мала дитина у куточку плаче». (Т. Шевченко.) «Ласточкін не був моряком, і плавати за своє життя йому доводилось лише на катерах». (Ю. Смолич.)
З наведених речень зрозуміло, яке саме значення вкладається в слово довелось. Але бувають випадки, коли з контексту не можна цього встановити. Наприклад: «— Ви знали лікарку Дорошенко? — Так, мені не раз довелося бувати в неї на прийомі». Що хотів висловити цим реченням співбесідник, відповідаючи на запитання, в якому значенні вжив слово довелося (чи то надзвичайно серйозна хвороба спричинилася до того, що він мусив у свій час звернутися до цієї лікарки; чи він хоче сказати, що йому траплялося (він мав нагоду) бувати в неї на прийомі; чи він вважає з а щастя дістати консультацію кваліфікованого фахівця)? В таких випадках довелося краще замінити одним із синонімів, що відповідають контекстові (мав нагоду, траплялося, пощастило, мав честь, випало, припало). Наприклад: «Колосовському випало зайти до кабінету одним з останніх». (О. Гончар.)

Додержувати, додержуватися. Часом ці дві форми, вжиті в переносному значенні, плутають. Проте розрізнити їх не так важко.
Додержувати означає «виконувати щось точно, забезпечувати наявність чогось» і вживається з додатком у родовому відмінку: додержувати чистоти, додержувати тиші, додержувати порядку. «А н н а: … Я не додержую звичаїв чесних? Коли я що ганебного вчинила?» (Леся Українка.) «Одежі з собою не брати. Сорочка, двоє шароварів — та й усе. На кожного козака пара коней, горщик саламахи й товченого проса. Додержуйте порядку. Беріть тільки зброю. Та от, панове, кажу наперед: хто в поході нап'ється — без усякого суду, як собаку, за шияку». (О. Довженко.)
Додержуватися означає «бути прихильником якихось думок, поглядів; керуватися ними в своїх діях» і теж вживається з додатком у родовому відмінку. Наприклад: додержуватися прогресивних поглядів, певної ідеї, класифікації.
Сказане вище про дієслова додержувати, додержуватися стосується тільки тих речень, де вони виступають в активному стані. У пасивному або зворотно-неперехідному стані (такі конструкції українській мові менш властиві, ніж активні) семантика дієслова додержуватися відповідає значенню дієслова додержувати («виконувати щось точно, забезпечувати наявність чогось»). У речень з цим дієсловом у зворотно-неперехідному і пасивному станах зовсім інша структура, ніж у розглянутих (слово, яке в реченні з дієсловом додержуватися, вжитому в активному стані, є додатком, у пасивному виступає в ролі підмета). Порівн.: додержуватися принципу і додержується принцип.
Інколи замість слова додержувати, коли контекст вимагає саме його, помилково вживають зворотну форму цього дієслова («додержуватися тиші», «додержуватися чистоти»); вживають також дієслово додержувати з додатком у знахідному відмінку замість родового («додержувати тишу», «додержувати чистоту».)
Останньої помилки легко уникнути, запам'ятавши, що дієслово додержувати керує додатком у родовому відмінку. Значно важче уникнути першої. Розглянемо приклад: «Імператор Костянтин незабаром повернеться до столиці й, ми надіємось, прийме княгиню руську… Проте у Великому палаці існує церемоніал, якого мусять додержуватись усі, кому випадає щастя бачити василевса». (С. Скляренко.)
Очевидно, тут слід було вжити слово додержувати, бо йдеться про те, що кожен має виконувати церемоніал, а це значення властиве саме слову додержувати.
Трапляються й неточності, коли слово додержувати вживають замість додержуватися. Наприклад: «Періодизація, якої додержували вульгарні соціологи, звичайно, спокушає своєю універсальністю…». (О. Білецький.) Тут на місці було б слово додержуватися, бо періодизацію не «виконують» — це наслідок реалізації ідей, поглядів, якими керуються прихильники певного поділу явищ на етапи.

Докладати (зусиль). Докладати — «зосередити, спрямувати, намагаючись зробити щось» (докладати у значенні «додавати», «притуляти» та в інших не розглядаємо), вживається переносно, найчастіше — з абстрактними іменниками типу зусилля, знання, уміння і т. ін. «Простудіювавши варіанти рукописів і копій, виправлених рукою Шевченка, Франко відзначив невтомну і довголітню працю, яку докладав Шевченко до шліфування своїх віршів…» (З журналу.) «Інтереси роти, честь роти стали його особистими інтересами… Він, приміром, доклав бісівських зусиль, щоб мінометники виступали на найкращих конях, викликаючи завидки цілого полку». (О. Гончар.)
Стилістична помилка полягає в тому, що часом у такому разі замість докладати або паралельно з ним, коли йдеться про активну діяльність, переборення труднощів у її здійсненні, вживають слово прикладати (на жаль, більшість сучасних словників не вбачає тут ніяких значеннєвих відтінків). «Скільки хитрощів і вміння треба було мені прикласти, щоб зібрати їх усіх докупи!» (Ю. Яновський.)
Звичайно, можливі словосполучення прикласти знання, прикласти зусилля, прикласти уміння, але слово прикласти має в них інше значення — «застосувати». «Я горів бажанням пробитися на широкий шлях театральної творчості, і це спонукало мене шукати іншого місця, де б я міг прикласти свої творчі сили». (І. Мар'яненко.)
Коли слово сила виступає у фізичному розумінні або виражає технічне поняття (виступає в прямому, а не в переносному значенні), вживають слово прикладати. «Щоб зрушити з місця камінь, довелося прикласти велику силу».

Турн сили вдвоє прикладає
І тарани сам направляє,
І браму рушити велить.
(І. Котляревський.)

«Тут, біля коней, він прикладав свою ведмежу силу». (Л. Смілянський.)
У переносному значенні, коли йдеться про активну діяльність, переборення труднощів у її здійсненні, в літературній мові слово сила вживається в сполученні зі словом докладати.
Окремо слід сказати про сполучення обох слів з іменником рука. Докласти рук — «добре попрацювати» (в цьому разі слово рука виступає тільки у формі родового відмінка множини). «Оглянувши все те, я зітхнув. Видно було, що ніхто не докладав тут ні енергії, ні рук». (Ю. Збанацький.) «— Та не замикайте, мамо! Хоч і я рук до полотна докладала, та не буду красти, — промовила Мотря». (І. Нечуй-Левицький.)
Прикласти руку (руки, рук) у переносному значенні — «взяти участь у чомусь», «бути причетним до якихось дій» (прикласти руку в значенні «підписатися» не розглядаємо). «Скілько он після нас молоді народилося, що рвалася до літературних справ, прикладала своїх рук до цього діла!» (Панас Мирний.)
У переносному значенні прикласти може сполучатися зі словом рука, яке стоїть або у знахідному відмінку однини і множини, або у родовому множини (прикласти руку, руки або прикласти рук). «Скоріше ж, скоріше туди, до неї [землі] прикласти руки і розум, і волю — справдити на ділі свої урочисті обіцянки». (Є. Кротевич.) «Йому б тільки поле та худібка була, тоді він знатиме, до чого і як прикласти руки та голову…» (М. Стельмах.)
Отже, докладати означає «активно, переборюючи труднощі, віддавати якійсь справі свої сили, вміння і т. ін.»; прикладати — «застосовувати їх», а також «бути причетним до якихось дій». У всіх сполученнях слова докладати з іншими словами додаток стоїть у родовому відмінку множини; слово прикладати може керувати додатком у знахідному відмінку однини і множини та в родовому множини.

Докоряти. Це дієслово (так само як і його синоніми дорікати, закидати) вимагає після себе давального відмінка: докоряти, дорікати, закидати (к о м у?) учневі. «Їм тяжко в пеклі докоряли». (І. Котляревський.) «Люд сторонній прочитає, докоряти всім нам стане». (В. Самійленко.)

Мені приходять телеграми,
Мені минуло двадцять п'ять,
Нічого лиш нема від мами,
Та їй не будем докорять,
(Д. Павличко.)

Проте в мові творів письменників кінця XIX — початку XX ст. паралельно з цією формою слово докоряти виступало і з додатком у знахідному відмінку. Порівн. у Лесі Українки в листах: «От уже сей раз, то зовсім не по правді Ви мені докоряєте» і «Не докоряй мене за вечори з рефератами»; у художньому творі: «Ну, так чого ж мають вони докоряти мені, а не я їм?»; у І. Нечуя-Левицького: «Не докоряй мені гіркими словами» і «Лаврін докоряє її [Мелашку] за те, що він любив її як свою душу, жалував ії, як мати дитину, а вона покинула його»; у Леся Мартовича: «Як вийшли з канцелярії, то Грициха докоряла ще дорогою чоловікові».
У сучасній літературній мові звичайно вживається конструкція з давальним відмінком. «— Що ти їх агітуєш? — докоряв Хомі Сагайда…» (О. Гончар.) «Якось розговорилися з головою, так він мені теж докоряв за виноград». (М. Чабанівський.)

Похвалить — аж серце співає,
Хоч хвалить не часто вона.
Коли вже кому докоряє, —
То, значить, велика вина…
(В. Бичко.)

Та інколи паралельно з давальним відмінком виступає і знахідний. Порівн. у Григорія Тютюнника: «Улас поїхав додому. Уже дома він одержав кілька листів від товаришів. Вони докоряли йому, говорили, що йому не до лиця губитися перед труднощами і що, якщо в нього ще залишилося хоч трохи мужності в серці, то він мусить негайно повернутися в університет і продовжувати навчання». — «І як же я не помітив? Зовсім з виду випустив», — докоряв себе Оксен».
Вживання додатка в знахідному відмінку при дієслові докоряти поширене і в народній творчості: «Кішку б'ють, а невістку докоряють».
Проте останнім часом нормативним вважають уживання дієслова докоряти з давальним відмінком: докоряти — кому?

Допомога (з, за). Словники не розрізняють відтінків у вживанні іменника допомога з прийменниками з, за і навіть при (з допомогою, за допомогою, при допомозі). Проте останніми десятиріччями в літературній мові усталилося таке неписане правило: коли йдеться про живу істоту, вживати прийменник з (з допомогою брата); коли йде мова про неживий предмет, зокрема про інструмент, знаряддя, що сприяє виконанню дії, — прийменник за (за допомогою фізичних вправ, за допомогою електрики). «Готель треба було захопити ще цієї ночі, вдень його брати було ніяк. Але як захопити? Правда, можна було викликати полкових саперів і з їхньою допомогою, підкравшись у темряві, висадити будинок в повітря…» «— На які ж ви гори сходили? — зацікавлено допитувався Воронцов єфрейтора, що з допомогою товаришів уже туго затягувався канатом…» (З творів О. Гончара.) «Великий німецький поет Вольфганг Гете, взявши цей [Фауста] образ, незмірно поглибив його, показав за його допомогою найвищі досягнення тогочасної науки й філософії». (М. Рильський.) «Підживлювати озимину рідкими добривами найкраще за допомогою авіації». (З газети.)
Наведені ілюстрації, безперечно, підтверджують сказане вище. А от у наступному прикладі виникає питання, чи правомірне тут вживання прийменника з: «Активна і свідома участь трудящих в управлінні всіма справами суспільства здійснюється не тільки через державні органи, а й з допомогою розгалуженої мережі масових громадських організацій». (З журналу.) Адже йдеться про неживі істоти (масові громадські організації), та це з одного боку. А з іншого — що таке профспілка та різні масові організації? Адже, говорячи про них, мають на увазі їхніх членів, людей. Тому тут можна виправдати вживання прийменника з, а не за.
Щодо прийменника при, то зі словом допомога в українській мові його краще замінити прийменником з або за — залежно від контексту.

Дорікати. Це слово (так само як і його синоніми докоряти, закидати) вимагає після себе давального відмінка: дорікати, докоряти, закидати (к о м у?) учневі. «Дорікали Петрові Ткаченкові, що не додержав слова». (С. Васильченко.)

О ні, я вам не дорікаю, рідні,
Спасибі, що учили, як могли,
Що все-таки мені за гроші бідні
Із ярмарку сопілку привезли.
(Д. Павличко.)

У творах українських письменників кінця XIX — початку XX ст. здебільшого виступає така ж форма. Порівн.: «Я посилаю її [невістку] в поле, а сама порядкую в хаті, а невістка каже, що я нічого не роблю та давай мені дорікати». (І. Нечуй-Левицький.) «Але якось зовсім несподівано він [Гнат] з гірким жалем почав оповідати їй про своє життя, про свою недолю, дорікати їй, нащо вона запропастила його вік молодий». (М. Коцюбинський.)
Проте у творах письменників минулого траплялися і конструкції з додатком у знахідному відмінку. Порівн. у Марка Вовчка: «Гріх вам буде, що ви мене хліба куском тепер дорікаєте». «Інші то і в вічі Кармелеві дорікали тими словами» і «Як вона [Катря] плакала, як ридала! Якими допіками палкими, якими гіркими його дорікала!»
У сучасній мові вживання дієслова дорікати з додатком у давальному відмінку переважає. «В сінях Сашко ще сміявся, а Тетяна дорікала йому». (О. Копиленко.) «Дивувалась [Михайлина] сама собі: не було сина — скучала, тужила, а повернувся — не зраділа. Дорікала сама собі, але сили не було, щоб заговорити зараз з ним». (Ю. Збанацький.) «Тепер Тася нервово ходила по кімнаті з папірцем у руках і цілком слушно дорікала матері». (Л. Дмитерко.)

Досвід, дослід. В українській мові трапляються випадки плутання цих слів. Значення «сукупність знань, уміння, які здобуваються в житті, на практиці», а також «те, що вже було в житті, з чим доводилось зустрічатись» передаються словом досвід. «Багате досвідом життя лежить переді мною…» (Ю. Яновський.) «І все те, що було мовлено її устами, — це наче мовлено моїми власними устами, авжеж, це наче частка й мого життєвого досвіду, й моїх думок — про самого себе, про людей, про землю». (Є. Гуцало.) «Мій довголітній досвід перекладача дає мені, гадаю, право поділитись із товаришами деякими своїми думками і спостереженнями». (М. Рильський.)
А значення «експеримент», «відтворення якогось явища або спостереження за новим явищем у певних умовах з метою вивчення, дослідження» виражає слово дослід. «Людство дедалі більше переймається діяльною вірою в силу розуму, озброєного спеціальним прийомом діяння — дослідом». (І. Пав лов.) «У районі зробили дослід, і виявилось, що це дуже небезпечна для тварин рослина». (О. Донченко.) «Колись тут було два річища, але то вже геологічні досліди». «Досліди на тваринах показали, що видалення печінки призводить організм до втрати здатності утримувати в собі запаси води». (З журналу.)
Раніше часом замість досвід у значенні «випробуване на практиці» вживали слово дослід, як, наприклад, бачимо в Панаса Мирного: «…[Мова] жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, дослід, почування». Тепер ми сказали б — досвід.

Дрібний, мілкий. Слово дрібний означає «малий», «незначний за обсягом» (дрібна рибка, дрібний дощ, дрібні діти). «Через вузьку пересип скрізь були прокопані єрики, себто канави, кудою ціле літо йшла дрібна кефаль з моря в озеро жирувати на плавнях». (І. Нечуй-Левицький.)

Барвіночку мій хрещатий,
Зелений, дрібний.
Ой, я ж тебе викохала,
Хороший, рясний!
(Леся Українка.)

«Молода вдова лишилася сама з двома дрібними дітьми, без засобів до життя, без свояків і приятелів». (І. Франко.) «Полк мав просуватися вперед окремими загонами і дрібними групами і, можливо, діяти певний час децентралізовано». (О. Гончар.)
Дрібний вживається і в переносному значенні, характеризуючи суспільну чи економічну роль чогось. «Не можна тему простої людини трактувати в мистецтві як буденну, дрібну тему». (О. Довженко.)
У переносному значенні дрібний може характеризувати й суспільне чи економічне становище людини: дрібний буржуа, дрібний власник, дрібний службовець, чиновник та ін. «Г р е к (до дрібного крамаря): То винні все закони ваші римські — заборонили чесні товариства». (Леся Українка.)
Мілкий означає «неглибокий» (мілка тарілка, мілка річка, мілка оранка). «Повище виру Стрий розлився широко, зате й мілкий там брід, яким іде й громадська дорога до Н.» (І. Франко.) «Його низьке чоло, що забігало у заросль волосся, як мілке плесо у лози, покрили зморшки». (М. Коцюбинський.)
Нечіткість у вживанні слів мілкий і дрібний у переносному значенні часто може бути виправдана тим, що мовець або той, хто пише, вкладає в це поняття різний зміст. Наприклад, тема може бути мілка, тобто неглибока, і дрібна, тобто маленька. Порівн. у І. Франка в «Маніпулянтці»: «Яким мілким видавався їй її власний ранішній суд!», де без аналізу контексту важко встановити, що саме означає тут мілкий — «неглибокий», «поверховий» чи «дріб'язковий», «нікчемний».
Щоб з'ясувати, який з двох прикметників слід ужити, треба підставити в речення їхні синоніми: до дрібний — малий, невеликий; до мілкий — неглибокий. Сказати, наприклад, «неглибокі гроші» не можна, цей вираз позбавлений змісту, а невеликі (тобто дрібні) гроші — словосполучення цілком можливе. Тому потрібно говорити дрібні гроші. Заміна слів дрібний і мілкий синонімами і в інших випадках дає змогу зробити правильний вибір.

Друг, друзі. Іменник друг належить до твердої групи II відміни і в однині відмінюється так, як іменники твердої групи. Проте в множині узвичаєно вживати не очікувану з Граматичного погляду форму други, а друзі — архаїчну форму, яка відмінюється за зразком іменників м'якої групи.
В українській художній літературі XIX ст. можна знайти багато прикладів вживання письменниками, зокрема І. Котляревським, Т. Шевченком, І. Франком, обох форм множини — друзі і други.
У Т. Шевченка в листі читаємо: «А тебе цілують други твої…». І. Франко у вірші «Каменярі» використовує форму други («...други й недруги, гнівнії та сердиті, і нас, і намір наш, і діло те кленуть»), хоча розмір і ритм вірша давали змогу поставити слово друзі. (Можливо, в цьому разі саме такий вибір стався під впливом сусіднього слова недруги).
У сучасній українській літературній мові форма други вважається ненормативною.

Дружний. «Пов'язаний взаємною згодою, інтересами; одностайний» (дружний колектив). «У дружного роду — глибоке коріння, у гарної пісні — широкі крила». (З газети.) «— Народ, якщо він дружний, осилить все, — сказав Тарас. — Біда лише у тому, що ми хто в ліс, а хто по дрова!» (В. Шевчук.) «Від дружного сміху затряслися лави, підлога і вікна палацу». (М. Стельмах.)
Дружний може означати ще «швидко, без перерви». «В усіх східних областях республіки для одержання дружних сходів треба, як правило, пускати середні котки і перед сівалкою». «Весна була рання, дружна». (З газети.)

Дружній. «Приятельський», «прихильний», «доброзичливий».

— Михайле, друже мій. — «Сосюра?!»
І дружній потиск теплих рук.
(В. Сосюра.)

Як зненацька у людській розмові
Дружній голос душу стрепене,
Як заблисне в посмішці раптовій
Юне личко, — спогадай мене!
(М. Рильський.)

Дружній означає ще «взаємно дружелюбний», «приязний», «оснований на дружбі». «Вчора посол дружньої країни вручив свої вірчі грамоти».
Отже, сміх може бути дружний — одностайний, і дружній — дружелюбний, приязний.

Друкар, друкарка. Робітник друкарського цеху називається друкарем. «Серед молодих друкарів виявилися охочі їхати на фронт». (С. Скляренко.) «Визначний полярник, учений-дослідник П. Ширшов народився в 1905 р. … в сім'ї друкаря».

Друкарю! Не дрімай: де треба, точку став.
Щоб мокрим нас рядном злий критик не напав,
Бо є й такі: не найде толку — буде тихо;
Не найде ж точки — лихо.
(Л. Боровиковський.)

Особливістю слова друкар є те, що воно вживається як назва особи і чоловічої і жіночої статі: коли мова йде про робітницю друкарського цеху, то її називають друкарем, а не друкаркою, як слід було б чекати. Наприклад: «Моя сестра працює на книжково-журнальній фабриці друкарем».
Слово друкарка закріпилося в нашій мові як найменування фаху чи посади людини, що займається переписуванням на друкарській машинці. Це професія суто жіноча. «Інколи він озирався на спритних друкарок та рахівників, що так вільно тримали себе на очах в комісії…» «Кваліфіковані канцелярські працівники — друкарки, діловоди, технічні секретарі, архіваріуси, стенографістки — нарозхват». (З журналу.)
Отже, хоча жінка працює на друкарській машинці, її треба називати не «машиністкою», а друкаркою.
Слова друкар і друкарка відрізняються одне від одного не тільки родом — вони позначають людей різних професій.

Дуже. Прислівник, що вказує на інтенсивність якоїсь ознаки дії або ознаку іншої ознаки. Вживається з дієсловами (дуже поспішав), прикметниками (сполучаючись із звичайним ступенем — дуже гарний), дієприкметниками (дуже посивілий), іншими прислівниками (дуже сміливо).
Інколи прислівник дуже неправильно вживають у сполученні зі словами, що означають найвищу міру якості: «дуже величезний». Виникає тавтологія не тільки семантична, а й граматична (порівн. правильне: дуже великий або величезний).

Дякувати. Це дієслово вимагає після себе давального відмінка (дякувати — к о м у?). У письменників XIX ст. зустрічаємо його не тільки з давальним відмінком іменника, а й із знахідним. Наприклад, у Марка Вовчка: «— От твої щирії душі! — ледве промовила пані. — Дякую тобі!»; «— Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця!». І разом з тим: «Тижнів у три одібрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матір за ласку і за гроші»; «А братова дякує бога, що її Одарка не сама на чужину їде».
У Г. Квітки-Основ'яненка зустрічаємо: «Я вам дуже, дуже буду дякувати!» і «Веселенько пообідала [Ївга], дякуючи приятельку…». У Панаса Мирного: «Грицько радів, дякував у душі порадників» і «А я тобі й не дякую за кисет, — мовить здумавши Чіпка. — Спасибі тобі!».
Проте у творах цих письменників переважають форми з давальним відмінком.

Троянці всі тут заревли,
Од важних стали обнімати,
Їм дякувать і цілувати…
(І. Котляревський.)

«Все вийшло так, що вона ще мусила дякувати йому». (М. Коцюбинський.)
У сучасній українській мові слово дякувати вживається тільки з давальним відмінком — дякувати (к о м у? ч о м у?). «На вулиці дід Дунай дякує Палійчуку, довго не випускаючи його руки зі своєї». (М. Стельмах.) «Спасибі… Дякую вам, Шовкун». (О. Гончар.)

А механік піднявся з машини й собі,
Довго дякував нам за роботу…
(Л. Забашта.)